Набувальна давність, як спосіб набуття права власності
Згідно частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено даним Кодексом. Легалізація інституту набувальної давності стала можливою завдяки її введенню в Цивільний кодекс України в 2003 році.
Основною особливістю набувальної давності є те, що вона врегульовує цивільні відносини які виникають у випадку коли особа володіє певною річчю, а її безпосередній власник в силу певних причин не здійснює ніяких дій щодо її фактичного повернення.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду відповідно до частини 4 статті 344 ЦКУ.
Власність за набувальною давністю щодо земельних ділянок врегульовується відповідно до статті 119 Земельного кодексу України. Дана стаття передбачає, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.
Для набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю необхідно дотримання таких умов:
- майно повинно бути об’єктивно чужим;
- особа повинна бути добросовісним набувачем;
- володіння здійснювалось протягом встановленого строку відкрито та безперервно.
Особливу увагу слід приділити визначенню поняття добросовісного набувача. Відповідно до п. 10 ч. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” добросовісність набувача презюмується (припускається). Виходячи із частини 5 статті 12 ЦКУ добросовісність особи встановлюється судом.
Важливим також є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. На цьому, зокрема, акцентується увага у 4 пункті Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.01.2013 № 24-150/0/4-13 “Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав”. Вирішуючи питання, пов'язані з розмежуванням добросовісного та недобросовісного набувача, судам слід враховувати положення статті 330 ЦКУ, відповідно до якої на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, набуває право власності добросовісний набувач, якщо відповідно до статті 388 ЦКУ майно не може бути витребуване у нього. Зокрема, відповідно до статті 388 ЦКУ набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Навпаки, набувач визнається недобросовісним, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (стаття 390 ЦКУ). Таким чином, набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.
Отже, з вище наведеного випливає те, що добросовісний набувач - це особа, яка не знала і фактично не може знати, що вона заволоділа чужою річчю чи майном та довела це у суді. Фактично добросовісність означає чесність особи у їх поведінці, а також прагнення щодо сумлінного захисту цивільних прав та виконання цивільних обов’язків.
Однією із умов встановленою законодавцем для набуття права власності на підставі статті 344 ЦКУ, є відкритість володіння.
Поняття «відкритого володіння» передбачає володіння майном відкрито, не приховуючи факт володіння, і доведення цієї обставини. Однак чинним законодавством не передбачено обов’язку володільця інформувати абсолютно усіх інших осіб про володіння цим майном. Різниця полягає у тому, що особа, набувач, не повинна приховувати самого факту володіння, оскільки у такому випадку виникатиме підозри і сумніви у добросовісності, а отже і у відкритості володіння.
Особливістю у безперервності володіння згідно частини 2 статті 344 ЦКУ є те, що особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Окрім цього строк не переривається також у випадках дарування майна, його оренди чи продажу і у випадку реорганізації юридичної особи яка цим майном володіла, а також у разі втрати майна володільцем не із своєї волі, однак лише за умови повернення такого майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування відповідно до частини 3 статті 344 ЦКУ.
